Це таке відчуття, що світ тікає з-під ніг. Тобі здається, що все, що відбулося — це кінець світу і повна невідворотність. Це був досить великий стрес, під час якого перебуваєш в напівавтоматичному стані. Потім вже з певним часом розумієш, що світ нікуди не подівся. Він змінився, але він не втрачений.
Таке гнітюче відчуття втрати свого світу важко з чимось порівняти. Воно дуже-дуже гірке, неприємне, думаю, що всі його пережили й нікому не хочеться його повторювати.
Водночас воно дає можливість повернутися до базових цінностей — родина, життя, здоров'я. Реальне розуміння цих цінностей приходить саме тоді, коли ти думаєш, що ти їх ось-ось можеш втратити. Все інше, матеріальне, має вторинне значення.

Ми перед початком війни багато працювали з нашими західними партнерами. Вони нам обіцяли фінансування, вже все було підписано. Дочекались 16 лютого, коли ніби мав відбутися напад, за словами [президента США] Байдена. Цього не сталося, я поїхав у відрядження переконувати партнерів, що ніякого нападу не відбудеться. "Можливо щось буде на сході, але все-таки, давайте фінансування, яке ви обіцяли для України". І ось 24-го я прокинувся, як і багато українців, і зрозумів, що західного фінансування у нас точно не буде (сміється).
Перше, що ми зробили з Антоном, — виділили кошти на гуманітарні програми та підтримку ЗСУ. А по-друге, почали думати, де наші співробітники, де наші клієнти, дивитись в якому стані перебуває компанія, що ми можемо зробити зараз.
Перші дні було дуже важко, тому що деякі співробітники знаходились у Бучі, Ірпені, Гостомелі, хтось міг виїхати, хтось ні, не було зрозуміло куди виїжджати взагалі. Об'єктивно зрозуміти як компанія виглядає і що з нею буде вдалося десь через місяць.

Понад 70% нашого портфеля зазнало проблем. Аграрії зараз не мають можливості експортувати свою продукцію. Перевізники хоч і мають можливість возити, але тарифи виросли й вони мають проблеми з паливом як й всі, у них впали обсяги перевезень. Будівельники взагалі стоять повністю: бюджет зараз жодних інфраструктурних проєктів не має, ну і говорити про якесь будівництво квадратних метрів зараз передчасно.

Перший квартал ми закінчили з прибутком, за лютий ми отримали майже всі платежі, які мали отримати. Але березень вже був катастрофічним. Ми пережили багато криз за період нашої роботи — за українськими мірками наша компанія вже дуже доросла — але такого в нас ніколи не було, це був наш перший збитковий місяць.

Коли ми отримували фінансування від західних партнерів, від них завжди була вимога показати планування на 5-10 років. Ми з цього трохи посміювалися, писали цифри. Але всі розуміли, що планувати в Україні більш ніж на 2-3 роки дуже складно. Зараз планувати навіть на місяць — це вже розкіш.

Зараз планування зводиться до тижня, повністю перейшли в ручний режим управління витратами та доходами.

Водночас загальна наша стратегія не змінилась — маємо залишатись гарним фінансовим партнером для тих, хто доручив нам кошти. І не змінилось те, що у нас має бути класна команда і ми маємо її втримати якомога довше. Минулого року ми приросли великою кількістю людей. Вся наша команда — це була команда розвитку, експансії на ринку. Під час війни такі плани довелося згорнути, приблизно 30% вимушені були скоротити, частину людей перевели у відпустку за власний рахунок.

Але ми тримаємо цю команду, хоча ми зараз їх можливості навіть на 50% не використовуємо. Коли закінчиться війна, буде можливість попрацювати на повну.

Деякі клієнти встигли переїхати та перевезти техніку. Інші встигли переїхати самі, а техніку не встигли перевезти, вона знаходиться під окупацією, що з нею буде — ми не знаємо.
Є й такі випадки, коли окупанти забрали техніку для своїх потреб, фактично вкрали. Є у нас клієнт в Харкові, в його станцію потрапила ракета — техніка знищена. Ми намагаємось допомогти їм релокуватись, особливо з прифронтових. Але всіх перевезти неможливо.
Найлегше релокувати перевізників. Вони знялись й поїхали. З іншими — важче. У нас є клієнт, у нього меблеве виробництво. Він хотів релокуватись з-під Києва на Західну Україну. Порахував і вийшло, що йому дешевше відкрити виробництво в Словаччині або Угорщині, бо дешевша оренда, енергоносії, деревина, ніж на Західній Україні.
Інші клієнти — аграрії. Вони не можуть релокуватися. Аграрію потрібна земля, переїзд неможливий з точки зору його бізнесу.
Є третя група клієнтів — будівельники. Вони можуть релокувати свої екскаватори, катки, асфальтоукладальники, але що вони робитимуть після цього? Реформа з децентралізації дала поштовх невеликим будівельним інфраструктурним компаніям, ця галузь дуже динамічно розвивалась. Але вони були прив'язані до своїх регіонів, громад, де вони виконували місцеві роботи — хтось ремонтував дитячі садочки, школи, хтось прокладав нові комунікації, дороги. Зараз більшості з них на новому місці просто не вистачить роботи.
Ми самі як бізнес не релокувались, наш офіс в Києві. Але ми не типова лізингова компанія. Ми одразу почали працювати віддалено. На початку війни у нас була ідея перенести офіс у Львів або у Чернівці. Офіс підшукати на Західній Україні не є проблемою, проблемою було знайти достатню кількість житла, тому що у нас більше 70-ти співробітників. Ми не знайшли на Західній Україні таку кількість житла централізовано. В перші тижні війни це було практично неможливо, зараз всі наші люди влаштувались і це вже не має такого сенсу.

Весь наш бізнес побудований, з одного боку, на фінансуванні бізнесу, з іншого — це матеріальні активи які зараз знаходяться по всій території України.
Багато клієнтів опинились під час війни або з нульовими рахунками, або з мінімальними залишками на рахунках. І ось ситуація, коли у них стоїть техніка, розкидана по Україні, її треба вивезти, а грошей на це просто фізично немає. Вартість перевезення техніки тралами в перші дні війни та й зараз зросла майже в три рази. Це серйозні кошти.
Ми почали домовлятися з клієнтами, що ми самостійно оплачуємо переміщення техніки, тому що нам треба убезпечити цей наш спільний актив. Ми, як фінансова організація, маємо підтримувати певну ліквідність, мати певні залишки на рахунках, які дозволять працювати протягом 2-3 місяців, або більше. Тому в нас завжди був певний ресурс для здійснення діяльності на найближчі місяці. Ми могли їм користуватись, щоб самостійно оплачувати переміщення цієї техніки. Й до цього часу, кожні 2-3 дні у нас відбувається якесь переміщення, щось ми веземо на Центральну або Західну Україну.
З функції управління грошима ми перейшли до безпосереднього управління матеріальними активами. Це вже робота не офісних робітників, зараз це трали, екскаватори, трактори.
Але офіс є, він в порядку, меблі стоять, навіть деякі комп'ютери, він під охороною. Час від часу там бувають співробітники. Але зараз людей не заохочуємо повертатися до офісу, тому що впевненості у 100% безпеці немає.

У нас давно була фінансова компанія в Європі, яка фінансувала українських дилерів на придбання техніки, проводила торгове фінансування. Ми зараз переорієнтували її на надання фінансових послуг українським компаніям, які або хочуть релокуватися, або відкрити свій бізнес там.
Ми також й надаємо консультації бізнесу. Іноді йому треба допомогти, пояснити як відкрити компанію, рахунки в банках, як вести бухгалтерський облік, які дозволи є, що треба зробити, щоб розпочати працювати, які є юридичні питання, тощо.
Здебільшого — це перевізники. Багато з них виїхали до Європи, хочуть знову почати бізнес з перевезень — це не дуже тяжкий бізнес для старту. Вони хочуть їздити по Європі, Україні, але щоб машини були на європейських номерах, щоб не було ризику втрати, конфіскації або руйнування цього транспорту.
Ми надаємо послуги і європейським компаніям, але зараз багато заявок саме від українських компаній, які треба обробляти.

Багато бізнесів чи типів бізнесу можуть тимчасово призупинити свою діяльність, стати неактуальними вже зараз, або незабаром. Підприємцям треба зрозуміти, що повернення на 100% до того стану, який був до війни, найближчим часом буде неможливе.
Ми потрапили в зовсім інші умови. Треба ставати гнучким! Дивитись, чи дійсно треба сидіти й чекати, поки розвидніється чи ситуація покращиться, чи треба шукати нові форми роботи, нових клієнтів, нових типів замовників, просто перебудовувати свій бізнес під нові потреби.

Ми завжди активно критикували програму 5-7-9, вона була неефективна. Ми по своїх клієнтах не побачили, щоб ці кошти витрачалися ефективно, щоб до них був ефективний доступ. Візьмемо аграріїв. Дуже багато з них були готові до посівної й без цієї програми. Вони завчасно закупили паливно-мастильні матеріали, тому ця допомога на посівну не була для них настільки актуальною, наскільки могла думати держава.
Інша проблема: вони посіялися, але є ще врожай минулого року, який залізничним транспортом вивезти неможливо. Зараз озимі прийдуть, буде ще врожай нового року. Немає чіткої відповіді ні в кого, ні як це експортувати, ні де це зберігати. Зберігаючих потужностей майже немає. Їх дуже було багато на Півдні України, на Сході. Але на Заході такої кількості зберігаючих потужностей не було. Постає питання, чи була ця допомога так потрібна і куди вона пішла.
Ще приклад, зі спробою допомогти аграріям на посівну. Держава регулювала ціни на ринку паливно-мастильних матеріалів. Але незрозуміло навіщо регулювати ціни, якщо власне цих матеріалів й не вистачає. У тих же аграріїв була проблема. Палива вистачило на посівну, але вже не вистачає на виведення оприскувачів на поле, або вони вже думають, де ж взяти це паливо, щоб вийшли комбайни в поле.
Я думаю, що ті кошти, яки витрачає бюджет на покриття відсотків по програмі 5-7-9, краще направити на ЗСУ — чи на відновлення бійців, чи на медицину. Державі треба сконцентруватися на Збройних Силах України, щоб вони нас ефективно захищали. Решту бізнес може зробити сам.

Зараз пишуть про те, що фактично відбувається емісійне фінансування бюджету, оскільки не вистачає зовнішніх кредитів чи донорських коштів. Ми розуміємо, що коштом цього фінансування відбувається фінансування соціальних видатків — тобто це зарплати бюджетників, соціальні виплати.
Одна справа робити прямі соціальні видатки — так, ти фінансуєш безпосередньо зарплати великої кількості людей. Але якщо ти не робиш інших бюджетних трат, ти так само не фінансуєш заробітні плати в приватному секторі економіки, які залежать від цього руху коштів.
В Україні був досить великий сектор держвитрат, навколо нього існувало дуже багато бізнесів, які обслуговували та працювали користуючись з державних коштів. Ми бачимо, що ці витрати призупинилися. Вони зараз не потрапляють в економіку. Я не економіст, це треба рахувати, але ці гроші можуть створювати додатковий ВВП, робочі місця, оскільки ці компанії зможуть винаймати працівників та сплачувати зарплатню вже існуючим.
В рамках бюджетних трат, мабуть, треба відновлювати трати інфраструктурні, закупівельні, та інші, які спрямовані на те, щоб підтримувати український бізнес всередині.

Ми часто чуємо думку, що нинішня ситуація — це можливість відбудувати Україну, послабити регулювання, лібералізувати ринки. І все буде у нас як у Європі.
Але я, на жаль, чую від підприємців, що навіть у цих умовах, коли волонтери працюють цілодобово, коли донори передають гроші, коли люди скидаються на допомогу армії, віддаючи більшу частину доходу, є люди, які наживаються завдяки корупції всередині країни. Які обмежують доступ бізнесів до тих речей, які вони регулюють.
Це така річ, яка викликає обурення. Зараз це просто (підшукує слова)… ганебно!
Підприємці повинні проявляти нульову толерантність до корупції, суспільство має це засуджувати і впливати на політиків. Тому, що політики займаються зараз не тільки війною. Вони відповідають і за бізнес в тому числі.
Скажімо так: у бізнесу немає ресурсів, якими він може поділитися з корупційною складовою держави. Тому корупційна складова держави має взяти свої речі і виїхати в сторону чи російського корабля, чи куди завгодно.

Ми вже чули неодноразово про митницю, коли митники взяли під контроль експорт зерна залізницею і вимагають з кожної тони певний відсоток. Це неприйнятно взагалі!
Я думаю, що держава повинна реагувати на це дуже жорстко. Не лише [проросійського політика Анатолія] Шарія відловлювати, але й тих людей, які в Україні не працюють на перемогу.

Універсального рецепту, що можна було б зробити, немає. Немає відповіді, а що робити в країні, в якій йде віна, в якій заблоковані порти, в якої половина експортного потенціалу обмежена, а інша половина знаходиться під глобальним ризиком. Звичайно, інвестори бачать можливості в Україні й будуть бачити їх і після війни. Дуже багато активів перейдуть в категорію distressed assets, тобто матимуть низьку ціну в умовах високого ризику. Інвестори прийдуть сюди зі своїми грошима і куплять по низькій вартості компанії, бізнеси. Але вони прийдуть тоді, коли закінчиться війна. Бо в умовах війни актив не вартий нічого.

Український фінансовий сектор зазнає великих втрат.
З одного боку, є вкладники, які мають отримувати відсотки за депозитами. З іншого — позичальники, які “стоять”, ми бачимо, що 80% бізнесу в Україні “стоїть” зараз. Якщо дивитися реально на речі, то я думаю, що у нас залишилося відсотків 20 від ВВП, якщо порівнювати з довоєнним.
Відповідно, якщо бізнес не працює, позичальники не платять за кредитами, то дуже важко платити за депозитами.
Як фінансовий сектор переживе цю ситуацію, як він з неї вийде — треба дивитись. Цей бізнес такий, що ти не можеш зупинятися. Якщо ти зупиняєшся в фінсекторі, ти просто проїдаєш свій капітал. Тому ми й вирішили продовжувати фінансування, допомагати тим клієнтам, які хочуть працювати. З іншого боку ми розуміємо, що нам теж треба виплачувати інвесторам кошти, зарплатню робітникам. Приблизно так виглядає фінансовий сектор зараз.

Дуже сподіваємось, що фонди відновлення України запрацюють. Але треба, щоб стабілізувалась ситуація на фронті. Щось відновлювати немає сенсу, якщо знову прилетить ракета.
Загалом дуже важко говорити про перспективи, оптимістичні чи песимістичні, тому що ми не знаємо, коли і де буде ця безпечна зона для економічної діяльності. Ми бачимо, що ракети прилітають будь-куди, це може бути й Закарпаття, і Львівська область, Центральна Україна…
Дуже важливо зрозуміти, як і де можна відбудовувати цю економіку, яка буде працювати в тилу. Поки що такого розуміння немає, на жаль.

Ми спілкуємось з усіма нашими клієнтами, намагаємось зрозуміти їх реальний стан справ. Тому у нас не песимістичний погляд на галузь, у нас він реалістичний.
Вони всі раніше були задіяні в абсолютно різних типах робіт і по всій Україні. Відповідь у всіх приблизно одна — ми чекаємо і сподіваємося. Чекають, що десь мають з'явитися гроші, хтось має їх влити в цей ланцюжок постачання. Будь то держава, або інвестори.
Всі сповнені оптимізму — все, що зруйновано має бути відбудовано. Головне дотягнути до того моменту, коли воно почне відбудовуватись.

Можливості бізнесу не необмежені. Йому потрібно розвиватися і мати кошти на розвиток. Нещодавно був підписаний закон про ленд-ліз, це військова допомога. Ми, як фінансисти, вирішили зосередитись на схожій програмі, але для українського бізнесу. Ставки фінансування бізнесу в Україні зараз дуже високі, отримати кредити підприємцям дуже складно.
Ми намагаємось говорити з нашими західними фінансовими партнерами, щоб вони надавали пільгове фінансування для українських підприємців на 5-10 років. Воно дозволить бізнесу знову стати на ноги в тих регіонах, до яких він переїхав.
Зараз перевізники працюють самі. Один з наших клієнтів — власник перевізної компанії з Львівської області — сам сидить за кермом самоскида, сам їздить, щоб заощадити гроші. Інший клієнт, фермер. Був на передовій, повернувся, в перший же день подзвонив до нас і сказав: "Я от повернувся з війни, мені трактор потрібен". Почав працювати на наступний день як повернувся. Це надихає.
І надихає ще те, що український бізнес звик працювати у непередбачуваних умовах. У нас або революція, або девальвація, або якась криза — локальна, глобальна. Тому в нас є віра, що більшість підприємців зможуть швидко переорієнтуватися і відновлять роботу. В першу чергу це стосується аграріїв.
Зараз ми вже бачимо, що аграрії дивляться на ситуацію, коли експорт неможливий в тих обсягах, в яких він був, і вони намагаються переорієнтуватися. Думають, що можна продати в країні з доданою вартістю. Або яка є можливість переробляти власну продукцію так, щоб її можна було б експортувати фурами до Європи, а не кораблями на Близький Схід. Це те, до чого ми повинні були б прийти в аграрному секторі через роки, але думаю, що війна дуже прискорить цей процес.
Думаю, що багато бізнесів також будуть концентруватися на експортному потенціалі, тому що іншого виходу немає. Тут завдання для всіх фінансистів допомогти їм з обладнанням, з відповідним фінансуванням оборотного капіталу, щоб у них вистачило на це сил. Ми віримо, що все буде добре.

Для наших клієнтів їх бізнес зазвичай — єдине джерело доходу їх родини. Техніка, на якій вони працюють, це частина їхнього добробуту. Багато хто з них починав з нуля і в них є така витривалість і готовність затягнути пояси, що будь-який європеєць, він би просто з глузду з'їхав.
А у нас підприємець сьогодні працює, завтра картоплю садить. Про всяк випадок, хто зна, може доведеться на картопельці пересидіти ще пів року, кабанчика завести. Ця готовність до будь-якого сценарію, і готовність вижити попри все — допомагає пройти через найтемніші часи. Залишилось тільки пройти.